10 травня 2021

Галерея сценографії спілкувалась із Остапом Лозинським – художником, котрий разом із Анною Лисик (донька Євгена Лисика – примітка автора) упорядкував мистецький альбом “Євген Лисик. Графіка”. Говорили про книгу, процес її підготовки до видання та загалом про Євгена Лисика, його творчість та його геніальну особистість.

– Розкажіть загалом про книгу. Що туди увійшло?
– Ця книжка – нове відкриття Лисика. Всі звикли бачили Лисика сценографом, а тут є ще й інші його роботи, які майже ніхто не бачив досі. У книзі представлений той сегмент творчості Лисика, який ніколи не був оприлюднюваний. Взагалі книжка про сценографію Лисика дуже потрібна, тому що те, що ми бачили і знаємо, – це дуже малий відсоток від того, що він реально створив. Це актуальна проблема. Знаю, що Львівська опера зараз готує альбом, присвячений його сценографії, ми теж працюємо над створенням подібного альбому. Маю надію, що ми заповнимо певну прогалину в унаявленні творчості Лисика.
– Стосовно каталогів. Опера узгоджувала з вами працю над оприлюдненням сценографії Лисика чи ви працюєте окремо?
– Опера хоче показати більш “театральний” альбом, тобто там будуть представлені репродукції задників і загалом представлення Лисика в контексті сцени опери. Це дуже цікаво насправді, адже він змінив сприйняття сцени Львівського оперного театру.
– Чи зважали ви на періодику творчості Євгена Лисика, укладаючи книгу?
– Альбом ми зробили повністю в хронологічній послідовності, показали його творчість в хронологічному зрізі епохи. Проте для себе я не можу поділити творчість Лисика на конкретні періоди, для мене він надзвичайно “рівний” художник. Буквально від перших робіт після закінчення академії мистецтв до його останній творів бачимо такий високий рівень, що тут складно виділити якісь етапи. Звісно, він надихався іншими митцями, але він вів з ними діалоги, а не потрапляв під вплив їхньої творчості. Наприклад, можемо простежити його “розмови” із Гойєю, Пікассо, Брейгелем, навіть частково з Далі. Це дуже помітно, але це ніяк не відвертий вплив.
– Раніше Ви казали, що буде ще друга частина цієї книги. Чи це дійсно так?
– Так, друга частина буде. Перший том – це графіка та малярство, а другий – театральне мистецтво. Зараз ми займаємось оцифруванням театральних проєктів Лисика. Ми вже відфотографували велику частину ескізів до сценографії Лисика. Згодом плануємо почати роботу із макетами сценографії до вистав.
– Чи важко було шукати матеріали до книжки?
– Ні, це було не надто важко, адже більша частина робіт Лисика знаходиться у його родині. Звісно, нам не вдалось оприлюднити всю його творчу спадщину, але ми намагались показати найвагоміші й найцікавіші приклади його робіт. Це для нас і було важливо.
– Чи знаходили Ви якісь особливі речі в процесі підготовки матеріалу, такі, що Вас дуже захопили чи вразили?
– Таких було дуже багато. Велика частина роботи над книгою – це постійні відкриття, адже більшість творів Лисика ніде не були представлені раніше. Взагалі, він такий художник, що сприймається на багатьох рівнях. Спочатку – візуально, відчувається захоплення його рисунком, його надзвичайним розумінням форми й конструкції, його вмінням інтерпретувати; на другому рівні – “входження” в його творчість чи конкретну роботу; потім – філософське сприйняття, пошук смислів й побудова діалогу з ним через роботу.
– Можливо, Євген Лисик мав якісь щоденники чи записи. Що Вам про це відомо?
– Наскільки, я знаю, то – ні.
– Ми знаємо, що Лисик був зацікавлений у філософії. Як це проявлялось?
– Насправді, так. Він дуже багато читав, дуже надихався і переймався творчістю цікавих йому філософів. В цьому можемо простежити його феномен, адже він, приїхавши із села до міста навчатись, буквально за кілька років ствердив свій геній. Можемо простежити його творчість і переконатись, що вона надзвичайно інтелектуальна. Питання, які він собі ставив, насправді дуже глибокі. Лисик підтримував європейську філософію гуманізму, і її прояви у його творах дуже помітні й важливі для розуміння його творчості. У цій книзі є дуже цікаві спогади Іванки Крип’якевич про Євгена Лисика, які розкривають його як художника-філософа, художника-вчителя, художника-друга. Ці спогади дійсно дуже актуальні, адже ми через них можемо проаналізувати його особистість.
– Чи вважаєте Ви Євгена Лисика художником-постмодерністом?
– Радше ні. Апокаліптичні мотиви, притаманні мистецтву постмодернізму, в творчості Лисика мають трохи інший характер. Це швидше образи-символи розпаду системи зла. Мені здається, тут йдеться більше про визволення людини та її свідомості, внутрішнє відчуття свободи. Лисик ці речі дуже чітко відчував і своєю творчістю він працював на повалення цієї системи. Його твори завжди метафорично говорили про те, що ланцюги мають бути розірваними, а раби звільненими (відсилаючись до робіт Євгена Лисика, зокрема до сценографії до балету “Спартак” – примітка автора).

Для мене початок модерністської сценографії – львівський театр «Семафор» і Костянтин Мацкевич, який був учнем Казимира Малевича. Це дійсно перекликалось із курбасівським театром.
А також Зигмунт Бальк, котрий працював у єврейському театрі та у Львівській опері декоратором
(про те, що мало увійти до експозиції – прим. автора). Я дістав сценографію Алли Горської і знаю точно, що це було зроблено у Львові для вистави «Так загинув Гуска» Куліша, бо часом питають, чому киянка Горська увійшла, а деякі львів’яни-сценографи – ні. Сюди не ввійшов Кипріян, тому що бракувало місця. Саме тому ми вирішили обмежитись двома ходами – виставити роботи Алли Горської та Євгена Лисика».

Зрозуміло, що в музеї є не тільки його сценографія – у нього було багато періодів.
Наприклад, ми не показали період 90-х років, постструктуралізм, бо приміщення невелике.

Насправді, для Лисика треба цілий музей. Нам було важливо виставити його сценографію в контексті модернізму. У нас представлено три цикли сценографії Лисика.
Перший – сценографія до «Сапртака». Для мене це було дуже важливо в історичному контексті.
Коли масово закривали шістдесятників, виходить «Спартак» із оформленням Лисика. Диво, що це тоді взагалі пропустили на сцену.
Другий – «Тіль Уленшпігель», 1977 року. Цей образ повстанця, котрий бунтує проти короля, дуже символічний, адже 1977 рік – пік агресії СРСР у світі.
Останній – сценографія до балету Прокоф’єва «Війна і мир», 1985 року. Здавалось, в основі лише відомий твір Толстого, але там – сцени пекла і апокаліптична образність, що є, до речі, ознакою постмодерну. Це показує, яким крутим був Лисик, бо світовий пік постмодерну – 1984-1985 роки.
Є ще його великоформатна графіка «Ведмідь у клітці», «Мати й дитина», «Самотній рибалка» – це все дуже екзистенційні речі.