Федір Нірод
(1907-1996)
Інформація про автора

Легендарний український художник театру.


Проживши 90 років, пан Федір перетинався із видатними й цікавими особистостями цілої епохи, вплинувши на життя багатьох із них.

Детальніше
Освіта:
1926 - 1930 рр Київський художній інститут.

В 1934 - 1945 роках працював головним художником у Львівському національному драматичному театрі ім. М. Заньковецької.

В 1950 - 1960 роках працював головним художником Львівського національного театру опери та балету ім. С. Крушельницької.

З 1961 по 1989 рік - головний художник Київського театру опери і балету.

Для Ф. Нірода характерне тяжіння до героїко-драматичним тем і об'ємно-мальовниче рішення сценічного простору.

Федір Нірод належить до тих потужних художників, які створюють власний мистецький вир, у який затягує все і всіх, хто опиниться на його шляху.


Художник із давнього графського роду з шведським корінням не тільки жив у радянській реальності «диктатури пролетаріату», а й здобув свою долю і славу. Він працював у великих державних театрах, створив численні масштабні постановки із відомими режисерами, хореографами й диригентами свого часу.


Величезний хист, працездатність і мистецька самостійність викликала повагу у колег. Федір Нірод належить до тих українських сценографів, хто, будучи реалізованим в Україні, здобув ім`я на території всього тодішнього Радянського союзу й увійшов у перший ешелон митців своєї епохи.


Найважливіші етапи життя і творчої реалізації художника минули у Львові й Києві. Навчаючись у Київському художньому училищі, він ще застав викладачем Федора Кричевського. Пізніше працював у Польському театрі (тепер на цьому місці – «Молодий театр»). У Львові Нірод став художником оперного театру, де здружився із молодшим, але таким же потужним художником Євгеном Лисиком. Він, як, до речі, й Мирон Кипріян, згадував Федора Нірода як свого вчителя, хоч стосунки між Федором і Євгеном були швидше дружніми. Постійно об’єднані спільною роботою й театром, вони засиджувались за розмовами, влаштовували собі фехтувальні вправи на даху малярки, підтримували і надихали один одного.


Цікаво, що свого часу Федора Нірода відрахували з навчання у Київському художньому інституті (тепер НАОМА), а Євгена Лисика відрахували з Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер ЛНАМ). Федір, як і Євген, працюючи в час дуже чітких і радикальних течій, таких як конструктивізм чи соцреалізм, лишалися самобутніми, завжди поза модними віяннями часу, при тому будучи актуальними для сучасників. Їхні вистави ставали вибуховими подіями.

Федір Нірод приніс у простір львівського театру новий подих і нову якість сценографії, підтримавши багатьох інших художників і декораторів. Він став своєрідним поштовхом для подальшого розвитку наступних поколінь.


В Києві ж Федір Нірод так само не загубився серед інших. Його стиль поєднував у собі реалізм, тяжіння до класики з художньою трансформацією і певний символізм, тож перетворював його роботи на справжню сценографію. Хоча сам він наполягав, що він є театральним художником, а не сценографом. Певно, так підкреслював усвідомлення й сприйняття художника у вищому класичному розумінні слова, й не дуже любив усі ці «нововведення» чи «декларації».

Син художника Ярослав Нірод згадує свого батька, як дуже організовану й працелюбну людину. Робочий день художника незмінно починався

о 9 ранку, що б не відбувалося довкола, але з олівцем чи вуглем у руках Федір Нірод усамітнювався в домашньому робочому кабінеті й працював над ескізами.


Він був пристрасним курцем – папіроса була невід’ємним доповненням його образу.

Навіть коли лікар суворо заборонив йому курити, художник нарізав собі з дерева невеликі палички й тримав їх в зубах замість цигарок. Людина звички й людина доброго серця. Так Федір Нірод, свого часу влаштував на роботу декоратором у Львівську оперу неймовірно талановитого француза, котрий залишився в Україні як полонений і фактично не мав жодних перспектив для життя. Адже в Радянському союзі життя людини нерідко більше залежало від припису в документах, ніж від її здібностей чи вдачі.


Окрім ескізів художника до його відомих театральних постановок, збереглися й ескізи періоду евакуації Театру ім. Марії Заньковецької до Сибіру під час війни. На сьогодні їх важко ідентифікувати, проте цікаво, що намальовані вони на звороті плакатів військкомату як свого роду автограф часу й епохи. Самі ж малюнки дивують своєю сатиричністю, сучасною коміксовою чи кіберпанковою естетикою.


Художник Микита Шпак так коментує ці ескізи: «Ескізи мого прадіда 40-х років. За десятиліття до «Mad Max» і «Warhammer»… Важко повірити!»

*в першому коментарі є коротеньке відео, де видно зворот ескізів


Відомі вистави:

“Украдене щастя” (1940), “Далібор” (1951), “Лісова пісня” (1953), “Свіччине весілля” (1959), “Милана” (1957), “Назар Стодоля” (1961), “Тарас Шевченко” (1964), “Ярослав Мудрий” (1975), “Ромео і Джульєтта”, “Касандра” (1971), “Князь Ігор” (1975), “Спартака” (1977), “Лебедине озеро” (1979), “Наймичка” (1984), “Дон Карлос (1986), “Хованщина” (1968, 1988).



Проекти

Відео огляд на книги

Made on
Tilda