Олександра Екстер, Анатоль Петрицький, Вадим Меллер – троє художників, які стали стовпами українського авангарду в театрі. Їхній вплив на розвиток тогочасного театру неможливо оминути. Спілкування й співпраця з такими потужними особистостями як Лесь Курбас, Броніслава Ніжинська формували стиль і концепцію цілої епохи українського мистецтва, при тому вони є тими художниками, кого можемо вважати візитівкою українського мистецтва у світі. Олександра Екстер й Вадим Меллер започаткували власні мистецькі школи, що дає можливість сприймати їх не тільки як особистостей, але і як певний феномен доби.

Євген Лисик – представник іншої епохи, художник, якого можна назвати титаном та генієм. Творчість Євгена Лисика настільки вирізняється на тлі своєї епохи, що ставить його в єдиний ряд із митцями найвищого ешелону. Величезна кількість реалізованих робіт, масштабність, яскрава індивідуальна манера малюнку, пробивна виразність його експресивних образів просто не дозволяють оминути його в подібному виданні. До того ж з Євгеном Лисиком сьогодні переважно асоціюють масштабні писані задники до оперних і балетних постановок, але костюм займав в його творчості не менш важливе місце, і ми хотіли наголосити на цьому.

Федір Нірод, якого сьогодні ми вважаємо класиком української сценографії, також втілює й уособлює в собі цілий стилістичний і концептуальний пласт в історії українського театрального мистецтва. Ми були зацікавлені представити художників різних епох і регіонів, а також нам видалося важливим продемонструвати присутність в українському мистецтві творчих династій, і в такому контексті розміщення в одному виданні роботи Федора і Ярослава Ніродів виглядає дуже доречною. Тим більше, що обидва художники є важливими постатями в мистецькому процесі, і підібрані ескізи є роботами найвищої мистецької якості, цікаві і як фіксація задуму театрального рішення, так і як блискучі зразки графічної майстерності.

Людмила Семикіна – одна з тих, хто заслуговує на увагу і як мисткиня, і як діячка. Свого часу, зазнавши утисків з боку радянської влади за підтримку українських дисидентів, вона, все ж, є цілком реалізованою художницею. Вона змогла запропонувати сучасний і концептуальний підхід до роботи з костюмом, перетворюючи його на вражаючі самодостатні арт об’єкти. При тому Людмила Семикіна, як і брати Кричевські, пов’язувала свою творчість безпосередньо з Україною, з її утвердженням на культурній мапі світу.

Також ціла низка художників, які увійшли до першої частини видання цікаві і як непересічні особистості свого часу, і як художники, які ставали обличчям своєї епохи, і, звісно, як автори ефектних, майстерних і мистецьки цікавих ескізів.

Олександр Хвостенко-Хвостов, Борис Косарєв, Валентин Шкляїв, Моріц Уманський – художники, які піднесли театральний костюм на рівень високого мистецтва. Кожен з цих художників заслуговує на видання персональних художніх альбомів. Кожен із запропонованих у нашому виданні ескіз вартий уваги і окремої аналітичної статті.

Друга частина видання презентує сучасних сценографів. Художники, які сьогодні продовжують малювати ескізи костюмів, сприймаючи їх важливою мистецькою частиною своєї роботи.

У своєму тексті Лілія Волошина згадує Данила Лідера, як сценографа, з яким пов’язана ціла плеяда сучасних українських художників. Ескізи самого Данила Лідера у видання не увійшли, адже саме сценографія простору була визначальною в його творчості. Костюм займав важливе місце у творчості деяких його учнів. Андрій Александрович-Дочевський, Марія Левитська, Наталя Рудюк, Людмила Нагорна, Олег Татаринов – сценографи, які презентують у виданні так звану школу Лідерані Лисикам).

Кожен з цих художників досяг найбільшої реалізації в українському театральному просторі. Це головні художники потужних державних і національних театрів, які здійснили величезну кількість постановок у співпраці із знаковими режисерами нашого часу. При цьому кожен з них має свій стиль і почерк, впізнаваний не тільки на сцені, але й в їх ескізах. Також хочеться додати, що сценографи цього покоління є тими, хто ще вмів малювати, й майстерність приваблює до їхніх ескізів не менше, ніж сам концептуальний задум рішення костюму.

Оглядаючи зібрані до купи ескізи цих художників, відчувається дихання українського театру ХХ століття. Підбираючи їхні роботи, ми намагалися, щоб кожна розгортка аркушів книги була цікавою та несподіваною, демонструвала різноманіття, яке характерно цьому періоду. До того ж ми намагалися підібрати ескізи створені у різні роки й для театрів різних регіонів України, представити костюми до балетів, опер, драматичних і музично-драматичних вистав.

Ще кілька художників, які увійшли до книжки, але стоять певною мірою осібно – це художники, які не є безпосередніми учнями Данила Лідера. Шлях кожного з них цікавий. Ескізи Олени Богатирьової цікаві своєю яскравістю, підкресленою театральністю й впізнаваним авторським стилем і технікою. Зрештою, активна учасниця виставок, авторка цікавих театральних проєктів, свідома національної позиції художниця привертала увагу ще за життя. Сьогодні вже мистецтвознавцями почалися дослідження її творчої спадщини.

Олександр Білозуб сьогодні є головним художником Національної оперети України. Художник і режисер з великим досвідом, чиї роботи представлені як в Україні, так і за кордоном. Художник масштабних технологічних проєктів, при тому малювання ескізів є органічною складовою його творчості. Є фігурою в середовищі сучасної української сценографії, яку не можливо ігнорувати.

Алія Меженіна (Байтенова) – представниця молодшого покоління активно працюючих сьогодні сценографів. Серед молодого покоління сценографів не так легко знайти художників, які приділяють достатньо уваги ескізам костюмів. Наше видання ж сфокусоване саме на ескізі. Алія Меженіна активно працює у жанрах музичного театру, художниця по костюмах Національної оперети України, співпрацює з Харківським театром опери та балету та іншими театрами України. Активна учасниця виставок сценографії та різноманітних мистецьких проєктів.

Ну, і Богдан Поліщук. Щоб самому не коментувати свою присутність на сторінках цього видання, наведу лише невеличку цитату з тексту Ольги Лагутенко:

«Богдан Поліщук, працюючи над костюмами для вистави Володимира Кучинського «Благодарний Еродій», визначеної як «чудний глум на одну дію за Григорієм Сковородою», створює в ескізі образ мавпи Пишек, що магнетично тримає увагу своєю фантасмагорією. У графічному ескізі все є чудернацьким: забинтоване обличчя з прорізями для очей, які наче пробуравлюють поглядом, величезний рожевий рот-паща, на голові замість капелюха волинка й металевий обруч, закритий на величезний замок. Червоні стопи, червоний торс, червоні губи рифмуються з червоною мордою на сідницях – чому така відвертість? У добу середньовіччя в мистецтві книжкової мініатюри Європи образ мавпи був уособленням гріховної плоті й спокуси. У Б. Поліщука цей образ поєднує гламурність й звабливість, феєричність й огиду. А естетично – в ньому виблискує бодлерівська «краса зла».

Окрема тема – кількість ескізів від одного художника у виданні. Вона ніяк не пов’язана із визнаністю, впливовістю чи ще якимись регаліями художника. Так Олександра Екстер представлена двома ескізами, а Анатоль Петрицький десятьма, Василь Кричевський двома, а Євген Лисик вісьмома.

Це пов’язано одразу з кількома факторами. Можливістю якісно відфотографувати роботи (так деякі ескізи художників, які ми розглядали до публікації зберігаються поза доступом, а наявні фотографії зовсім не поліграфічної якості), виразною стилістичною різноманітністю ескізів до різних вистав (скажімо, ескізи Анатоля Петрицького представляють дуже різні етапи його творчості, з якими пов’язано й зміни стилів, у яких він працював. Так «Вій» – це футуризм, «Турандот» – конструктивізм, а «Тарас Бульба» – фактично український модерн на основі барокових мотивів), впізнаваністю й забутістю окремих ескізів (так, скажімо, хотілось представити більше ескізів Євгена Лисика, адже його ескізи костюмів незважаючи на свою значимість та відоме ім’я самого автора майже не публікувалися, деякі з них певно публікуються чи не вперше. Оскільки на сьогодні вони зберігаються у родинній збірці, то ми вважали за потрібне скористатися з розумом можливістю доступу до них. За що щиро дякуємо Ганні й Оксані Лисикам).