Виставка «Український театральний костюм ХХ-ХХІ ст. Ідентичність, контекст, ландшафт» представила роботи українських митців, які в різні часи працювали над створенням театральних костюмів — Івана Бурячка (1877–1936), Вадима Меллера (1884–1962), Анатоля Петрицького (1895–1964), Алли Горської (1929–1970), Мирона Кипріяна (1930–2019), Євгена Лисика (1930–1991), а також твори практикуючих мисткинь і митців, які формують обличчя театру й мистецтва театрального костюму в Україні сьогодні — Ганни Іпатьєвої, Даниїли Колот, Юлії Зауличної, Олени Поліщук, Людмили Нагорної, Любові Душиної, Наталії Ридванецької, Інесси Кульчицької, Олега Татаринова, Богдана Поліщука. Окрім цього, на виставці можна було познайомитися з роботами талановитих студенток декількох вишів, які сьогодні розпочинають свій професійний творчий шлях: Василини Бежеряну, Анни Машковської, Марії Чорношкур, Катерини Марченко, Катерини Тищенко.

 

Третя виставка, що відбулася в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, стала узагальнюючою, в ній взяли участь усі митці-учасники проєкту. В музейній експозиції представлені оригінальні театральні костюми художників-авангардистів Анатоля Петрицького та Вадима Меллера. Привертають до себе увагу дві жіночі сукні, створені Анатолем Петрицьким до вистави «Камінний господар» Лесі Українки, що була поставлена Олександром Загаровим у 1921 році в Державному драматичному театрі ім.Т.Шевченка. Драма Лесі Українки «Камінний господар» - це інтерпретація світової історії про Дона Жуана. В інтерпретації української поетеси традиційний спокусник жінок сам стає  жертвою жінки, котра зламала його волю. Тому пропонується поглянути на костюм Донни Анни, що представлений в експозиції,  саме з такого боку. Сукня зроблена з мішковини, на яку вручну (цілком імовірно, самим Петрицьким) нанесено малюнок клейовою фарбою. На вбранні заможної іспанської жінки представлено варіанти орнаменту сварги замість фамільних гербів. Також митцем стилізовано зображено дракона, лева й грифона. Останній ніби запозичується зі скіфського звіриного стилю.

 

Костюм Вадима Меллера до постановки «Небо горить» у футуристичному театрі «Мистецтво дійства» є одиноким прикладом втілення кубістичного стилю в історії українського костюма, що зберігся до нашого часу.  Туніка - це перетворений, переосмислений римський одяг, а конусоподібний головний убір уособлює шолом. Архівні фотографії з композиції «Небо горить» свідчать, що референсом для костюмів та рухів Меллер обрав твір ХVII ст. «Присяга гораціїв» Жака-Луї Давида. Такий костюм був розроблений для групи виконавців, чоловіків і жінок, що зображали масу як нового суб’єкта суспільно-політичної дійсності. Складний крій з асиметричними деталями, що мають вільні незафіксовані краї, ручний розпис із градієнтами червоного кольору, -  усі ці виразні засоби перевтілення у поєднанні зі сценічними рухами створювали ілюзію вогню. Треба також зауважити, що додаткового оформлення простору не було, сценографія визначалася самим сценічним вбранням та рухами. 

 

Другий костюм Вадима Меллера - комбінезон і сорочка робітника з постановки «Газ» Леся Курбаса в Мистецькому об’єднанні «Березіль». Прем’єра вистави «Газ» експресіоніста Георга Кайзера відбулась на сцені Першої театральної майстерні МОБу в квітні 1923. Глядач був захоплений інноваційністю постановки. Лесь Курбас надав механістичного характеру акторській тілесності; 30 виконавців рухалися на сцені, імітуючи злагоджені рухи машин та людей — гвинтиків мізантропічної системи. Конструкція сцени та костюмів Вадима Меллера: металева тривимірна інсталяція напротивагу традиційному  пласкому заднику, костюми-маніфестації. Хореографія Надії Шуварської втілилася у  модерному танці Доньки  у виконанні Валентини Чистякової та Чорних панів, що тривав 96 секунд і мав сто репетицій!  Індустріальна музика Анатолія Буцького, побудована довкола звуків заводської машинерії, виконувалася у виставі оркестром з 48 учасників.

 

Важливу роль в розвитку національної сценографії відіграв Театр Миколи Садовського (1907-1917), де художниками працювали Василь Кричевський та Іван Бурячок. На початку ХХ століття це був єдиний український театр у Києві. Стаціонарний характер роботи театру давав можливість ускладнити декорації. Наприклад, у виставі «Камінний господар» Лесі Українки, серед пишного оформлення і костюмів Івана Бурячка, на сцені діяв справжній фонтан. В експозиції представлений меморіальний костюм Миколи Садовського до вистави «Сава Чалий», де він зіграв головну роль у 1906 році. На фото можна побачити костюм Шмигельського - ще одного персонажу з вистави авторства Івана Бурячка. Він має більш стилізований вигляд. Широкий яскравий пояс є акцентованим, і це підкреслює, що костюм виконує суто сценографічну функцію. Автентичне фото Лісовика з «Зачарованого кола» передає майстерність художника у створенні містично-казкового образу. У виставі «Вій» Бурячок вирішив надати київського колориту. На сцені фігурувала гротескна копія фонтану Самсон, що є символом Подолу. Архетипальний образ Сотника  став натхненням для Петрицького у авангардній розробці образу для постановки 1925 року. 

 

В експозиції були  представлені фото з негативів на склі з колекції музею, що були оцифровані для платформи Open Kurbas. А також архівні фото, які демонструють реалізовані костюми Вадима Меллера, Анатоля Петрицького та Мирона Кипріяна.

 

Проєкт пропонує подивитися на український театральний костюм, а разом із ним — на український театр і українське мистецтво в цілому, відмовившись від оптики радянського чи російського контексту й конотацій, які попередні роки агресивно нав’язувала імперська пропаганда. Важливо усвідомити нерозривність перебування українських митців у загальноєвропейському культурному контексті протягом, як мінімум, останніх ста років.

 

Ще одним важливим меседжем нашого проєкту є спростування штучних наративів про мистецтво й постать художника поза політикою, поза державотворчими процесами й національною ідентичністю.

 

Автором і куратором проєкту є співзасновник Галереї сценографії, Львівського Квадрієнале Сценографії, сценограф, художник театрального костюму й режисер Богдан Поліщук.  

 

Кураторкою від Музею театрального, музичного та кіномистецтва України є головна зберігачка фондів музею, дослідниця українського авангардного театру й творчості Вадима Меллера та Анатоля Петрицького Тетяна Руденко.

 

Кураторкою від польської сторони та партнера є мистецтвознавиця, дослідниця сучасної польської сценографії, докторка Барбара Жарінов.

 

Керівником проєкту є голова ГО “Галерея сценографії”, співзасновник Львівського Квадрієнале Сценографії, актор, режисер та викладач Олег Онещак.

​